на відміну від не політичного

ПОЛІТИКА ( від грецьк. πολίτικα - державна діяльність) - у найзагальнішому значенні - це діяльність, що має своєю метою регулювання взаємин між людьми для забезпечення певного стану деякої суспільної одиниці (суспільного утворення). П. займається той, хто намагається спрямовувати поведінку та взаємини між людьми в межах різноманітних суспільних (колективних) утворень з метою забезпечити деякий стан цих утворень. Переважно терміном "П." позначають діяльність, спрямовану на великі суспільні утворення, кордони яких збігаються з державними кордонами. Тому іноді визначають П., ґрунтуючись на понятті держави чи участі в державному управлінні, домагання такої участі та здійснення впливу на державу. Але держава є тільки одним із типів політичних установ і, отже, поняття П. має бути підставовим (базовим) щодо поняття держави, а не навпаки. Найглибші джерела П. закорінені в природі людини, тобто ці джерела антропологічні. Основною передумовою появи П. є усвідомлення того, що стан того колективного утворення, яке складають люди, можна і потрібно регулювати. Не має значення, що саме в тому чи іншому випадку стало безпосереднім стимулом для появи політичних установ: це могли бути завоювання і потреба тримати завойованих у покорі, егоїстичні інтереси окремих груп (як припускається в марксизмі), але це могло бути і намагання людей відвернути хаос і збільшити міру своєї безпеки, тобто деякі спільні інтереси. Всі ці чинники могли накладатися та взаємодіяти. Підтримання певного ладу чи порядку (заради загальної безпеки) належить до найперших і найважливіших цілей П. і чинне навіть тоді, коли фундаментальну потребу у підтриманні ладу якісь групи використовують, щоб впровадити та підтримувати порядок, вигідний для них Я. кщо слово "культура" застосувати в антропологічному значенні, то П. в цьому аспекті є частиною штучних світів чи культур, створених людськими суспільствами. Таке визначення П. є цінніснонейтральним: у ньому не говориться, що П. ми повинні називати тільки діяльність, спрямовану на забезпечення загального "добробуту" суспільних цінностей. Ціннісно-нейтральне ("владне") розуміння П. лежить у руслі т. зв. політичного реалізму, засновником концепції якого вважають Мак'явеллі. Сучасне розуміння П., хоча й містить елемент політичного реалізму, полягає у визнанні певних обмежень у застосуванні тих технологій, що мають метою утвердження влади. Такі обмеження є різними у різних суспільствах, у різні історичні періоди та в різних історичних ситуаціях Ц. е можуть бути певні традиції, різного роду соціальні та правові норми, особливо способи легітимізації суспільної влади, звичаї, певні міфи і стереотипи суспільної свідомості тощо. Загалом наведене щойно визначення є радше нормативним (про що свідчать коментарі до нього, в яких заперечується, що П. можна розуміти як застосування "голої сили"). У нормативному розумінні П. - вид діяльності, яка має метою забезпечення найважливіших передумов добробуту суспільного утворення шляхом узгодження інтересів та ціннісних орієнтацій осіб та суспільних груп. Словом "добробут" у даному разі позначають не лише матеріальний, а й духовний стан суспільства; термін "передумови" позначає тут деякі необхідні передумови, за наявності яких люди найбільшою мірою здатні реалізувати свою творчу енергію; вислів "узгодження інтересів і ціннісних орієнтацій" передбачає, по-перше, що люди повинні мати можливість висловлювати думки щодо своїх інтересів та ідеалів і що політик не може унезалежнювати себе від цих розумінь та нав'язувати людям силою той спосіб життя, який він вважає кращим для людей (насильне "ощасливлення"). Звідси випливає, що П. має полягати передусім у врахуванні різних інтересів, різних понять про добро і щастя, різних ідеалів, аби узгоджувати їх, тобто вона полягає у відверненні насильницьких конфліктів. Звідси вислів: "П. - це мистецтво можливого". Коли говорять: "Де починається війна, там закінчується П.", то в даному випадку маємо справу з нормативним розумінням П., з якого випливає, що не кожен "політичний" режим є політичним. Не є такими тиранія, олігархія, диктатура, тоталітаризм, демократія в її популістських варіантах. Внутрішня П. перестає бути П., якщо ігноруються інтереси осіб, соціальних та етнічних груп чи всього суспільства (нації), тобто коли нав'язується воля однієї особи, групи осіб чи більшості М. іжнародна П. також перестає бути П., коли одна держава або група держав нав'язують силою свою волю іншим народам або державам. У цьому сенсі справедливим є вислів: "Де починається насильство, там кінчається П.". Варто зауважити, що з ціннісно-нейтрального розуміння П. (коли таке розуміння утверджують не як метод дослідження, а як принцип) випливає політичний нігілізм, що є поширеним явищем у посткомуністичних країнах (де П. часто розуміють як засіб утвердження групових інтересів). Але навіть у межах загалом демократичних течій політичної філософії (та відповідних ідеологій) різні теорії наголошують деякі відмінні аспекти в розумінні того, якою має бути мета П. та якими лівіють бути політичні технології Я. к правило, різні концепції П. відповідають різним концепціям держави: те, як розуміють мету та засоби П., залежить передусім від того, в чому вбачають призначення держави (див. держава).

АНАЛІЗ ПОЛІТИКИ - термін, який позначає взаємопов'язані різновиди діяльності: 1) теоретичний аналіз політики, мета якого полягає у тому, щоб шляхом аналізу пояснити наявну політичну ситуацію; 2) особливу професію (рід занять), пов'язану зі здійсненням експертизи при прийнятті політичних рішень переважно на рівні державних органів влади. У першому розумінні А. п. є складовою частиною будь-якого розділу політичної науки, у другому - сукупністю порад щодо державних рішень, яка ґрунтується на певних суспільних цінностях О. сновними замовниками і споживачами політичного аналізу є державні установи. Оскільки будь-яке політичне рішення має своє змістове наповнення, воно може стосуватися як загальних аспектів внутрішньої чи зовнішньої державної політики, так і окремих ділянок суспільного життя (права, економіки, фінансів, культури та ін.). Здійснюючи аналіз з метою встановити міру обґрунтованості якогось політичного рішення, експерт мусить передбачати не тільки деякий результат в окремо взятій галузі, а й побічні соціальні та політичні наслідки. При цьому досягнення бажаного результату має бути зіставлене з можливими збитками - коштами, необхідними для впровадження рішення, чи ймовірними негативними наслідками. Кожен аналітик (експерт) мусить так чи інакше спиратися на якусь теорію, яка дозволяє йому передбачати поведінку різних категорій людей та суспільних груп у тих чи тих суспільних ситуаціях. Це можуть бути як деякі конкретні теорії (правові, економічні, фінансові та ін.), так і суто політичні (напр., теорія раціонального вибору, теорія ігор, системний підхід тощо). Другою важливою характеристикою будь-якого експерта є його ціннісні орієнтації, що визначають, який стан суспільства експерт вважає бажаним О. скільки бажаний результат, як правило, визначає замовник експертизи, то питання про те, як експерт діє у випадку конфлікту ціннісних орієнтацій, значною мірою залежить від принципів його моральної свідомості та професійної етики. У багатьох ситуаціях раціональне обґрунтування рішень здатне забезпечувати успішність дій - і чим більшою мірою люди очікують від державних діячів саме раціонально обґрунтованої поведінки, тим вірогідніше раціонально обґрунтовані рішення мають перспективу стати успішними.

ІДЕОЛОГІЇ ПОЛІТИЧНІ - сукупність взаємопов'язаних ідей, символів та переконань, призначених об'єднувати людей задля спільних політичних цілей та дій Н. а відміну від ідеологій-світоглядів (див. ідеологія), І.п. з'явилися тільки в останні століття європейської історії - у т. зв. епоху Модерну. У їхньому виникненні вирішальну роль відіграли концепції політичної філософії. Уточнення поняття "І.п." пов'язане з дискусією щодо співвідношення між течіями політичної філософії та І.п., які на них ґрунтуються. І перші, і другі, як правило, позначають одними і тими ж термінами - "лібералізм", "консерватизм", "демократичний соціалізм" ("соціал-демократизм"), "націоналізм" тощо. Відмінність полягає в тому, що політична філософія - це теоретична діяльність: політичні філософи обдумують політичні ідеї (звідси - важлива роль критичної перевірки, раціональної аргументації тощо). На противагу цьому, в І.п. більшу роль відіграють переконання; вони націлені на те, щоб спонукати людей до дії, об'єднавши їх у відповідному політичному русі. Тож хоча джерелом І.п. є ті чи ті ідеї політичної філософії, ідеологи мусять спрощувати ідеї, застосовувати символи, метафори, а то й ритуали, аби впливати не тільки на розум, а й на почуття та уяву. В І.п. більшу роль відіграють ціннісні переконання (на противагу критичній перевірці) і тому вони схильні до догматизму. Крім того, І.п. мусять пристосовуватися до психічних особливостей тих, кого прагнуть об'єднати, - до їхніх соціальних та економічних потреб, до стереотипів їхнього мислення та поведінки. Чим вищим стає рівень політичної культури суспільства, зокрема інтелектуальної культури, тим більше І.п. мусять дбати про розширення елементів політичної філософії та політичної науки. Цей постійний взаємозв'язок і взаємодія течій політичної філософії з І.п. приводять до того, що перший крок на шляху виявлення особливостей тієї чи тієї І.п. полягає у з'ясуванні ідей тієї течії політичної філософії, на якій вона ґрунтується. Другий крок полягає у дослідженні того, як застосовують ці ідеї у практиці політичного руху. Зв'язок традиційних західних І.п. з відповідними течіями політичної філософії виявляється, зокрема, у тому, що перших та других об'єднують спільні теми обговорення, як то: поняття людини; цінність та істина; суспільство та історія; держава та політика. Відмінності між різними І.п. можуть мати за підставу - відмінності у розумінні людини, те, які цінності є найважливішими та яку ієрархію цінностей пропонує дана І.п., а також - як дана І.п. розуміє суспільство, історію, державу, політику (див. лібералізм, консерватизм, націоналізм, анархізм, комунізм). Для характеристики різних І.п. суттєвим є застосування епістемологічного виміру, що допомагає встановити ставлення даної ідеології до істини, тобто встановити міру її реалізму та раціоналізму. Одні із І.п. виявляють більшу міру реалізму, інші ж більшою мірою схильні до покладання на символи й метафори, до творення міфів, утопій і т.п В. тім, критика І.п. не може бути націлена на цілковите усунення ідеалів, міфів та утопій, адже вони є неодмінними складниками будь-якої культури. Вона може стосуватися, по-перше, того, які саме ідеали, міфи та утопії підтримують чи творять І.п., по-друге, способів їх здійснення. Так, ідеал чи утопія "царства свободи" в комунізмі сам по собі не викликає заперечень: критика його утопічності (нереалістичності) ґрунтується на доведенні того, що засоби досягнення цього ідеалу, які пропонує дана ідеологія, здатні утвердити тільки щось цілком протилежне. Сказане тут про роль цінностей та ідеалів в І.п. дозволяє глибше зрозуміти природу політико-ідеологічного дискурсу в демократичному суспільстві (у тоталітарному суспільстві цей дискурс, як правило, відсутній, якщо не брати до уваги певні суперечності всередині домінуючої І.п.). З одного боку, суперечка І.п., кожна із яких надає пріоритет якійсь одній цінності як найважливішій, покликана підтримувати деяку рівновагу цінностей. З другого боку, наголошення однієї цінності як найважливішої може ставити під загрозу утвердження інших цінностей: здійснення свободи може ставити під загрозу порядок (стабільність), перебільшений наголос на порядкові може підважувати свободу і т.д. Зусилля сучасних філософів зосереджені, по-перше, на тому, аби з'ясовувати ті, часто приховані, передумови ("пресупозиції"), які лежать в основі різних ідеологічних позицій, а, по-друге, на тому, щоб сформулювати деякі принципи етики спілкування, які б забезпечили цивілізований характер політико-ідеологічних суперечок: це приводить до застосування ідей герменевтики та комунікативної філософії.

- assassination attempt

АНАРХІЗМ ( від грецьк. άναρχια - безвладдя) - сукупність політичних концепцій, споріднених між собою тим, що вони заперечують централізоване управління суспільством, пропонуючи побудову суспільного ладу шляхом добровільного об'єднання у спілки або спільноти. Найважливішою прикметою змісту анархістської політичної концепції (або близької до А.) є утвердження цінності окремої особистості та індивідуальної свободи у найбільш радикальній формі. Віддалені ідейні коріння А. можна віднайти у деяких течіях давньогрецьк. філософії (істоїцизм), також в індивідуалістських та комунітаристських елементах християнства. Перше чітке формулювання ідей А. дав англ. політичний філософ, романіст та есеїст Годвін (1756 - 1836) у кн. "Дослідження політичної справедливості" (1793), в якій він обґрунтував ідею бездержавного суспільного ладу. В 40-х рр. XIX ст. А. оформлюється в окрему течію політичної думки, яка у друг. пол. XIX - на поч. XX ст. досягає суттєвого впливу, особливо у деяких європейських країнах (Франція, Іспанія, Італія та ін.). Дослідники політичних ідеологій, даючи типологію А., вирізняють: а) індивідуалістський А.; б) комуністичний А. (анархо-комунізм); в) проміжний між першим та другим - індивідуалістськи-комунітаристський А. Цей поділ на різновиди має своєю підставою різницю у підході до проблеми "особистість - спілка (спільнота)". Залежно від того, якими засобами політична концепція пропонує досягати мети, анархічні політичні концепції поділяють на реформістські та революційні. Крайній індивідуалістський варіант А. заперечує будь-які суспільні установи (сім'ю, церкву, традиції, політичні партії, державу) та будь-які форми колективної свідомості (мораль, релігію, ідеологію), які б обмежували свободу особи. Вважають, що класичне формулювання індивідуалістського різновиду А. дав нім. філософ, лівий гегельянець Штирнер (1806 - 1856) у своєму творі "Єдине та його власність" (1845). Інші анархістські політичні концепції намагаються врівноважити захист автономії окремої особистості з потребою єднання людей у спілки (громади) або спільноти. Це дає перехідну форму - індивідуалістсько-комунітаристський А.: особистості, добровільно жертвуючи частиною своєї свободи, об'єднуються у відносно невеликі спілки, які, в свою чергу, можуть утворювати спілки спілок. До індивідуалістсько-комунітаристського А. належить політична концепція Пру дона - франц. філософа, який у кн. "ЇЦо таке власність" піддав критиці капіталістичний ринок як спосіб гноблення виробника. Оскільки у цій концепції наголос зроблено на взаємності обміну, то розвиток цієї ідеї політичними філософами кін. XIX ст. іноді називають "концепцією взаємності". Ідеї Прудона відіграли важливу роль у стимулюванні профспілкового руху—реформістського анархо-синдикалізму. Крім того, вони стали одним із джерел революційного анархо-синдикалізму. Найвпливовішим його теоретиком став франц. інженер та соціальний філософ Сорель (1847 - 1922). Він зазнав впливу ідей Ніцше, Маркса та Бергсона, поєднавши таким чином марксистську орієнтацію на практичну дію з волюнтаризмом та інтуїтивізмом. Революційний А. рос. політичного філософа Бакуніна виявляє виразні ознаки суто комунітаристського (колективістського) А.: він вважав, що держава має бути зруйнована насильницьким шляхом і замінена федерацією вільно утворюваних селянських та робітничих спілок, які б колективно володіли власністю і спільно контролювали розподіл (кожному відповідно до його трудового внеску). Колективістські тенденції концепції Бакуніна були посилені у політичній філософії Кропоткіна (1842 - 1921), який перетворює спільноти (рос. "общиньї") в основу всього суспільного ладу - у колективного власника засобів виробництва та (шляхом їх об'єднання у федерації) у замінника держави. У тлумаченні Кропоткіна комунітаристський різновид А. набув своїх крайніх форм і став комуністичним А. (анархокомунізмом). В Україні перше свідоме формулювання ідей А. (як складника лібералізму у політичній концепції Драгоманова) репрезентує індивідуалістськи-комунітаристський та реформістський різновид А. Драгоманов - ліберал (вірить у поступ, розум, емансипацію шляхом просвіти і та ін.), конституціоналіст, але ідейна противага бюрократичному централізму та імперіалізму зосереджена передусім в анархістських елементах його концепції. Цим ідеям не випало стати джерелом для появи ідеології анархістського політичного руху в Україні. Анархістський політичний (військовий) рух 1917 - 1921 рр., очолюваний Махно (1884 - 1934), виявив нестачу історично нагромадженого політичного досвіду та конструктивізму: він був руйнівним щодо впровадження тих елементів порядку, які пов'язані зі становленням укр. незалежної держави (фактично рос. більшовики використали його з цією метою). Все це, зрештою, прирекло його на роль деструктивної сили (у кращому випадку, на роль загонів сільської самооборони) і призвело до поразки.

1) займатися політикою

2) надавати політичного характеру; політизувати

3) розмовляти на політичні теми; міркувати про політику

* * *

1) займатися політикою

2) надавати політичного характеру

3) обговорювати політичні питання; розмірковувати про політика

АСОЦІАЦІЯ (лат. associatio - об'єднання, від associo - з'єдную) - форма об'єднання людей для співпраці заради досягнення певної спільної мети. Цілі різних А. за змістом і спрямованістю відзначаються великим розмаїттям і можуть стосуватися як загальних проблем економічного, політичного, культурного характеру, так і досить вузьких, конкретних зацікавлень незначної кількості осіб. Визначальною ознакою А., як форми соціального об'єднання, є її добровільність Б. удь-яка А. утворюється на основі доброї волі осіб, які входять до її складу. Цей факт породжує ще дві чільні ознаки А. - активну позицію її членів у досягненні об'єднувальної мети цієї А. та реальну можливість продуктивного поєднання у належних до даної А. людей певних "інтелектуальних схем", або ідей, з індивідуальними вольовими зусиллями кожної окремішної особи. А., як соціальне явище та його філософське осмислення, додають певною мірою до перспективи практичного і теоретичного подолання альтернативи комунітаризму (наголошується момент колективного, спільного стосовно індивідуального) та антикомунітаризму (вважається пріоритетним щодо спільного індивідуальне, осібне). На рівні А. ця альтернатива значно послаблюється через сприйнятливість індивідуальної волі до розумно вибудованих ідей-цілей та, зворотним чином, завдяки здатності останніх до еволютивних змін (за змістом, системою аргументів, логікою та стилістикою їх викладу) з огляду на індивідуальні очікування та зусилля конкретних членів А. Взаємодоповняльність чинників волі та розуму створює умови для того, щоб окремішні індивіди спрямовували свої зусилля на досягнення спільних цілей. У загальнофілософському аспекті А., як соціально-організаційна одиниця, є своєрідним пунктом узгодження суперечності між єдністю та різноманітністю, втіленням у соціальних стосунках динамічно-конструктивної сторони плюралізму, орієнтованого на створення осередків єднання людей на підставі вільно обраних спільних цілей. Через урізноманітнення сфер локального вибору та діяльності відбувається згуртування, а не роз'єднання людей. З точки зору соціальної та політичної філософії, інститут А. є однією з характерних прикмет демократичного суспільства. Він слугує важливим соціальним механізмом врівноваження, з одного боку, тенденції адміністративноуправлінської централізації та, з другого боку - відцентрових сил, закладених у цілях та діяльності, які базуються на приватній ініціативі. На важливість вирішення цього питання у контексті науки управління вказували у XIX ст. фундатори соціальних та політико-філософських досліджень ролі А. у суспільстві Дж. Ст М. ілль та Токвіль. Висловлені ними ідеі є актуальними для умов будь-якого демократичного суспільства, особливо в період його становлення, зокрема для сучасного укр. суспільства. Мілль відзначав, що "вільні асоціації" облаштовують "практичний бік політичного виховання вільного народу", вводять окремішного індивіда у царину близьких йому спільних інтересів, допомагають долати егоїзм, притаманний ліберальній демократії. Токвіль також наголошував, що американці боролися з індивідуалізмом, зумовленим рівністю, за допомогою свободи і в такий спосіб його здолали. Для сучасної України конструктивний потенціал має ідея взаємовпливу між громадськими та політичними А. Громадські об'єднання створюють ґрунт для політичних А., останні ж сприяють розвиткові і вдосконаленню перших. Згідно з Токвілем, участь у політичних об'єднаннях слід розглядати як безкоштовну школу, де кожний громадянин спроможний вивчити "загальну теорію створення асоціацій". В історії теорій націоналізму до проблеми А. звертався Мацціні. Він розглядав А. як засіб прогресу, обопільно колективного й індивідуального, бо світ, на його думку, перебуває у пошуках не стільки матеріальної солідарності, як моральної єдності, що може базуватися "лише на асоціації рівних і вільних людей та націй".

НАЦІОНАЛІЗМ УКРАЇНСЬКИЙ - деяка сукупність ідей та уявлень, в яких наголошується цінність нації. Джерела Н.у. вбачають передусім у поезії. Шевченка, де Н.у. виступає як поєднання цінності особи та нації, самобутньої культури та державної незалежності. Принципи Н.у. політичного вперше були чітко сформульовані Міхновським, потім Н.у. виступає важливим складником "популізму" (у розумінні ідеалізації простого народу як основи нації - Грушевський), консерватизму - у наголосі на еліті як носії культури і національної єдності (Липинський), а також складником деяких варіантів соціалізму та комунізму (націонал-комунізм). Внаслідок поразки Української Народної Республіки та утвердження авторитарних і диктаторських режимів у сусідніх державах (Польща, Росія) та поширення ідей інтегрального націоналізму в Зх. Європі, в 20-ті рр. в Зх. Україні виникає інтегральний націоналізм, одним із впливових ідеологів якого став Донцов. Філософськими засадами його політичної публіцистики був ірраціоналізм, волюнтаризм, елітизм. Н.у. в формулюванні Донцова не став загальноприйнятою ідеологічною доктриною націоналістичного руху 20 - 30-х рр. у Зх. Україні; крім того, він зазнавав критики (часто нищівної) і в націоналістичних колах. Більш зважені та помірковані версії Н.у. розвивали Вассиян, Сціборський та ін. Загалом Н.у. інтегральний (військовий) становив реакцію на домінування сили в міжнародних і міжнаціональних взаєминах, коли єдиним способом виживання нації могла бути тільки орієнтація на силу в протистоянні агресивним диктаторським режимам. Такою силою стала Українська повстанська армія, котра в боротьбі за незалежну Україну від 1941р. до поч. 1950 р. змушена була вести боротьбу і проти нім. фашизму, і проти рос. імперіалізму, прихованого за вивіскою СРСР. У ході цієї боротьби ідеологія Н.у. зміщувалася в бік визнання важливих елементів демократії та відмови від тенденцій ксенофобії, наявних в русі в період його формування. У післявоєнний період тільки од кін. 50-х рр. (особливо в 60-х рр.) став можливим культурний, інтелектуальний та громадський рух, який наголошував цінність нації як культурної самобутності у поєднанні із цінністю особи. Цей рух містив також більш-менш приховані, рідше - відкрито висловлені політичні вимоги (від розширення автономії до незалежності). Провідними постатями руху були Василь Симоненко, Іван Світличний, Іван Дзюба, В'ячеслав Чорновіл, Євген Сверстюк, Василь Стус, Михайло Брайчевський, Валентин Мороз та ін. Виникли також окремі нелегальні політично спрямовані групи (група Лук'яненка-Кандиби та ін). У 70-х рр. рух поступово набуває виразного правозахисного характеру, проте він не мав єдиної ідеології і об'єднував широкий спектр орієнтацій - від прихильників "соціалізму з людським обличчям" та націонал-комунізму до "чистих" демократів і таких, які вважали здобуття державної незалежності основною метою Ф. ілософське підґрунтя руху також включало різні інтелектуальні тенденції: найбільший вплив мав екзистенціалізм, ревізіонізм, почасти аналітична філософія. З кін. 80-х та в 90-ті рр. XX ст. наголос на нації як носієві культурної самобутності та державної незалежності став важливим складником ідеології укр. націонал-демократів - широкого політичного руху, що його від кін. 80-х рр. репрезентує низка громадських організацій та партій. Ідеологія націонал-демократизму зберігає наголос на цінності нації як носія культурної ідентичності та державної незалежності, з одного боку, та гаранта прав людини, з іншого. В умовах, коли зберігається загроза культурній ідентичності українців внаслідок експансії рос. мови і культури, ідеологія укр. націонал-демократів не може її ігнорувати і, відтак, мусить поєднувати в собі громадянський та культурний аспекти. Н.у. у вузькому розумінні слова (коли політичні організації використовують термін "Н.у." як самоназву) представлений низкою організацій та партій, найвідоміші з яких ОУН, КУН та ін. В їх ідеології більшою чи меншою мірою наявні опозиції щодо лібералізму та громадянського націоналізму. Попри початковий період досліджень націоналізму в Україні до певних здобутків у цій галузі слід віднести антологію "Націоналізм" (Київ, "Смолоскип", 2000), підготовлену групою вчених з дослідження світового та укр. націоналізму на базі Інституту філософії ім. Г. Сковороди НАН України.

БЕЗПЕКА НАЦІОНАЛЬНА - поняття політології та соціальної філософії, яке визначає певний ступінь захищеності особистості, суспільства та держави від зовнішніх та внутрішніх загроз, що дозволяє їм нормально існувати та розвиватися. Соціально-філософські засади розуміння Б.н. були закладені в працях Платона, Мак'явеллі, Гоббса, Монтеск'є та інших мислителів. У концептуально-теоретичному вигляді основні ідеї сучасного розуміння Б.н. були вперше сформульовані в "Законі про національну безпеку", прийнятому США у 1947 р. Як складова організаційної структури суспільства та його продукт Б.н. відбиває їхні специфічні риси. Як соціальна система Б. н. формується і функціонує під впливом низки чинників: геополітичного, соціально-політичного, економічного, етнонаціонального. Базовими елементами системи Б.н. є: а) економічні, соціально-політичні, культурні процеси та зв'язки в суспільстві; б) соціальні групи людей; в) ідеї як виразники певних потреб та інтересів різних соціальних груп; г) соціальні інститути, які виконують функції гарантування безпеки. В системі Б.н. вирізняють підсистеми: Б. особистості, Б. суспільства, Б. держави. їх співвідношення визначається характером суспільно-політичних відносин та ступенем існуючих загроз.

1) клопотання про надання політичного притулку

2) клопотати(ся) про надання політичного притулку

1) убивця політичного (громадського) діяча

2) найманий убивця

* * *

1) убивця політичного або громадського діяча; найманий убивця

2) icт. ( Assassins) фанатики-мусульмани, що вбивали хрестоносців

прихильник політичного курсу партії; прихильник генеральної лінії партії

* * *

n амер.

1) приміщення для гри в пул

2) більярдна

3) місце, де укладають парі перед спортивними змаганнями (перегонами)

4) штаб-квартира місцевого політичного (профспілкового) боса

* * *

a; сл.

1) приміщення для гри в пул; більярдна

2) місце, де б'ються об заклад перед стрибками, спортивними змаганнями

3) штаб-квартира місцевого політичного, профспілкового боса